Українська Гельсінська Група – перша за радянських часів правозахисна організація

197080-15-6389 листопада виповнилося 30 років від створення Української Гельсінської Групи, першої за радянських часів правозахисної організації. Саме тоді, наприкінці ХХ століття, позначеного небаченими досі спалахами насильства, розпочався якісно новий – ненасильницький та легальний етап боротьби українців за національні та людські права. Недаремно згодом місію Української Гельсінської Групи – як сіячів нових громадянських вартостей – порівняють з місією Кирило-Мефодіївського браства ХІХ століття. Втім, не так багато знає сучасне молоде покоління про долі українських дисидентів радянської доби. У цьому сенсі імена М. Ганді, В. Гавела, М. Л. Кінга більш відомі донині, аніж, приміром, імена Миколи Руденка чи Валерія Марченка.

Чому власне Гельсінська ? – трохи історії.
Заключний акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ), підписаний 1 серпня 1975 року в Гельсінкі главами країн Європи, а також – СРСР, США та Канади, прирівнювався до національного законодавства, а тому дав можливості відкрито та леґально боротися з порушеннями прав людини, опираючись на міжнародне право. Першими ці можливості використали московіські дисиденти, створивши у травні 1976 року Московську громадську групу сприяння виконанню гельсінських угод. А вже у листопаді 1976-го у, за ініціативою письменника Миколи Руденка, ґенерала Петра Григоренка, громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердника, юриста Левка Лук’яненка, було створено Українську Гельсінську Групу. Її членами-засновниками стали також біолог Ніна Строката, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба. Гельсінський рух швидко став міжнародним: у 1976 році Гельсінкську групу було створено у Литві, у Польщі почав діяти Комітет захисту робітників (КОР). 1977 року Гельсінські групи постали в Грузії та Вірменії, виникла “Хартія-77” у Чехословаччині.

Чим УГГ відрізнялася від інших організацій визвольного руху?
Християнську за своїми коренями ідею суспільної непродуктивності насильства правозахисники поклали у засадничі принципи своєї діяльності: ненасильство, легальність, відкритість, єдність з європейським правозахисним рухом. Учасники УГГ вперше завели мову про універсальність прав нації та прав людини. Вони здійснили революційний переворот у тодішній свідомості: “у поневоленій країні почали поводитися, як вільні люди”. Моральна перевага українських правозахисників над режимом полягала в тому, що вони не стали ані терористами, ані підпільниками. Не вдаючись до жодної конспірації, відкрито проводили свої зібрання, демонстративно підписували власні імена та адреси під кожним зверненням до влади та міжнародних представництв і преси, вони вперше почали розуміти права людини так, як вони записані у законах. Окрім того, Українська Гельсінкська Група в свою чергу нагадала світові про існування поневоленої України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством. Внутрішньо толерантне середовище УГГ об’єднало людей різного світогляду й національностей . Усього в Групу вступила 41 особа, серед яких українці В. Овсієнко, М. Горинь, І. Гель, Л. Плющ, О. Тихий, Ю Литвин, В. Марченко, В. Стус, Патріарх УАПЦ Володимир Романюк, протестант П. Вінс, єврей Й. Зісельс, росіянин В. Малинкович, литовець В. Пяткус, естонець М. Ніклус.
Після короткого періоду розгубленості перед зухвалою відкритістю українських інакодумців радянський репресивний апарат вдався до випробуваних методів – арештів найактивніших, до позасудових репресій щодо всіх співчуваючих і підозрілих. Кілька разів Групу було майже повністю розгромлено, але щоразу до неї приходили нові люди. До 1980 року 24 учасників Групи було засуджено та ув’язнено. Усі загалом вони відбули у тюрмах, таборах, закритих психіатричних лікарнях, на засланні понад 550 років. Група розплатилися п’ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні неминучого арешту 9 березня 1979 року. Чотири в’язні табору особливого режиму у селищі Кучино Пермської області загинули: Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко 1984 року. Врешті-решт “Бог потребував жертви найкращих” – 1985 року загинув Василь Стус.
Попри шалений тиск, УГГ не самоліквідувалася: із неволі виходили її відозви та протести. Закордонне представництво УГГ видавало бюлетень „Вісник репресій в Україні”, у США діяв Комітет гельсінкських ґарантій для України, Українське видавництво “Смолоскип” ім. В.Симоненка видавало її документи. Уся Україна через шум “глушилок” вслухалася у тексти звернень інакодумців. Світ знову відкрив для себе факт неперервного існування українського визвольного руху. Історик І. Лисяк-Рудницький ще 1980 року з-за океану відзначив: “…підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”.
Як тільки в період “гласності” й “перебудови” перші гельсінківці опинилися на волі, вони відновили діяльність, яка швидко набула політичного характеру. 1988 року Група трансформувалася в Українську Гельсінкську Спілку, яка по суті була першою українською політичною партією, принципово альтернативною до КПРС. Як нова правозахисна організація УГГ відродилася за нових нових історичних умов у форматі Української Гельсінкої спілки з прав людини (УГС ПЛ). Колишні дисиденти В. Овсієннко, Є. Сверстюк, М. Маринович, Й. Зісельс увійшли до Спостережної ради УГС ПЛ..